14.07.2015 В побажанні на сьогодні було сказано «Свобода. Не бійся». Перше, що прийшло в голову — боюсь іти на зустріч не просто з ним, з будь-ким боюсь. Чомусь заковування себе в рамки і межі стало нормою. Правду кажуть, що як тільки стане не треба, стане байдуже, він повертатиметься і повертатиметься і не відпустить, буде тягнути назад.

Європа — мега план на серпень, який може не відбутися. Страшно, бо і так ніколи не була за кордоном. Та і не дуже хочеться, просто влечу на гроші через власну дурість. Казав же колись тато, що треба довіряти інтуїції.

Дружба. Хтось іде, хтось приходить. Ще рік тому у цей час я благополучно думала про весілля подруги, сиділа дратувалась, а сьогодні вона вже заміжня, вагітна, і вже не подруга… Але є інші. Їх в принципі сьогодні достатньо, але чомусь я чи то забула як чи то просто не хочу нікому довіряти. Дивна штука і відчуття не кращі. Небажання бути хорошою для всіх уже вище моїх сил. Стільки людей, розмов, знайомств. Навіщо?!

Сім*я. Період коли вдома уже ти дорослий і наче б то і хочеш десь вирватись і зовнішні обставини уже і підштовхують до руху вперед. І що? А я вихожу на вулицю і не шукаю кандидатів, оцінюю, десь в душі сподіваюсь, але знову ж таки через це активне «Тобі вже треба». А дійсно, стоп, це мені треба  чи вам усім цього треба від мене?!

Сьогодні 08.07.2015. В принципі черговий нормальний день. Починався доволі успішно. Встигла на потрібну маршутку (1-ка фореве), посиділа на практиці, віднесла документи, знайшла потрібну аптеку, купила ліки і все встигла. І весь день як завжди не вистачало його. Ввечері чергове повідомлення. Одне, друге, розмова не клеїться. І тут логічний десерт: «нам більше не варто...» В середині роздирає, та що робити.
   Зробив милість, позбавив найдорожчого. Окей. Погодилась на умови. Не моя гра. Втомилась боротись, та і за що… На жорстоке «ні» депресивних реакцій не буде.
 Добре була Аліна, але вона як і всі теж не розуміє. Нагадала про Львів. Заспокоюю себе. В житті все так як має бути. Ну нехай. Побачим.